Казала мені бабуся, мама, вчителька у школі… та хто тільки не казав!? Ця істина передається з уст в уста сторіччями і навіть тисячоліттями, як народна мудрість, на різних мовах.

Але як важко мовчати, коли все всередині зикипає! Почуття образи, страху, злоби, жалю до себе і розчарування формують термоядерну суміш, яка вивергаючись назовні, перетворює на попіл все живе і неживе навколо себе, не залишаючи жодної надії на відродження.

Той, хто знайшов у собі сміливість говорити все, що думає і відчуває, в очі того, хто ображає, сам у якийсь момент стає агресором, якого всі починають уникати, відчуваючи страх і ворожість. Агресія породжує агресію. Це шлях до самотності й ізоляції.

Той, хто мовчить, “ковтаючи” весь вищеописаний коктейль з почуттів, з метою збереження того, що є, і згладжування конфлікту, стає хворим, пригніченим, приниженим, депримованим і невпевненим у собі, що також, на жаль, веде до самотності й ізоляції.

Будь-який із цих підходів з самого початку програшний, і якщо продовжувати грати в “жертву” і “кривдника”, то кінець можна передбачити, просто поглянувши на покоління перед нами.

Як розмовляти так, щоб нас почули!?

Цю проблему вивчали психологи Карл Р. Роджерс (Carl Ransom Rogers), який присвятив себе гуманізму, соціальним питанням і політиці свободи, а також засновник ненасильницького спілкування Маршалл Б. Розенберг (Marshall Bertram Rosenberg).

Мистецтву комунікації треба навчатися. Це складний процес змін уже існуючих у нас реакцій (роздратовано відповісти чи промовчати).

Коли ми розмовляємо обдумано, з посилом від себе, спокійним голосом і орієнтовно на рішення, то будь-який конфлікт вирішується, ще не почавшись. Але що робити з емоціями, які закипають і готові вибухнути?!

А ось у цьому випадку мовчання – золото! Все, сказане в такому емоційному стані, матиме негативний результат. Найперше, що потрібно зробити, – ця взяти собі паузу! Потім треба заспокоїти емоції та почуття: подихати, потанцювати, пострибати на місці, зробити 100 присідань, з’їздити в ліс і викричатися, зробити запис у щоденнику або зателефонувати довіреній особі, яка знає, як стабілізувати людину в такій ситуації. Адже невербальна мова має таку ж силу, як і сказані слова. Якщо ми мовчим, а у нас іскри з очей сипляться і ніздрі роздуваються, то тут і без слів усе зрозуміло. А далі потрібно сформувати послання таким чином, щоб воно було почутим, прийнятим до уваги і спонукало до дій.

Розмовляти треба! Для цього нам дали язик! Але нам дали ще й розум для того, щоб робити це вірно ?